Історія міст і сіл. Харківська область (1967)

Борова

...Так, у Харкові працює кандидат с.-г. наук Ф. А. Павленко; він вивів культурні сорти лісового горіха-фундука, розробив агротехніку вирощування сіянців тополі, опублікував чимало наукових праць

16 жовтня 1976 - "Лес растет не для костра" ( О промышленной переработке тонкомера . Письмо в ред . газ . « Правда »    Пастернак П. , Павленко Ф. , Москва

Лес растет не для костра

Спросите любого лесовода Украины или Белоруссии, и он скажет, что «зеленый цех» в этих республиках помолодел. Тут и там на месте вырубленных, набирая силу, тянется поросль новых посадок. А в каком возрасте лес начинает служить людям? Довольно рано, если отнестись к делу как и подобает рачительным хозяевам. На каждом гектаре угодий высаживают в среднем десять тысяч сосенок. По мере роста им становится тесно. Молодой лес время от времени надо разрежать, вести рубки ухода. В результате взрослых деревьев на этом участке остается не более тысячи. А куда девать «досрочно» снятый урожай? В качестве строевого леса он не годится, зато является хорошим сырьем для получения целлюлозы, картона, древесностружечных плит и других изделий.

На Украине за последние годы хорошо налажена механизированная заготовка, транспортировка и промышленная переработка так называемого тонкомера — деревьев толщиной от двух до десяти сантиметров. Накопленный опыт не оставляет сомнения в том, что дело это перспективное, сулящее большой экономический эффект. Кохавинский целлюлозно-бумажный комбинат, например, ежегодно перерабатывает до двадцати тысяч кубометров «отходов», экономя на этом до ста тысяч рублей. Приходится лишь сожалеть, что богатый резерв все еще используется слабо. В минувшем году предприятия Украины переработали 145 тысяч кубометров такой именно древесины. Ныне Госплан республики удвоил задание, а до конца пятилетки намечено довести до пятисот тысяч кубометров. Скажем прямо: и это — довольно скромный план. Ведь запасов сырья в пять раз больше.

Произведем несложный расчет. Переработка одного миллиона кубометров тонкомера позволяет сберечь государству пять миллионов рублей и высвободить десятки тысяч железнодорожных вагонов. Ведь сейчас на Украину завозится пятьсот тысяч кубометров древесины в год. Между тем на месте свое сырье попросту сжигается. Нам известно также, что и в лесную республику — Карелию из Тюменской области каждый год доставляют до трехсот тысяч кубометров технологических дров. Подобное расточительство не может быть терпимо, ему нет оправдания. По этому поводу уже писала «Правда», но заметных сдвигов пока мало.

Так что же мешает разумно распорядиться богатством? По нашему убеждению, этому препятствуют не столько технические, сколько организационные неурядицы. Прежде всего не установлены твердые заготовительные цены на так называемые «балансы тонкомерные». Нет и современного стандарта на этот вид сырья.

Наш Украинский научно-исследовательский институт лесного хозяйства и агролесомелиорации, опираясь на практический опыт ряда лесозаготовительных хозяйств республики, разработал проект ГОСТа. Этот документ одобрен всеми заинтересованными сторонами. Но Госстандарт СССР не решается принять его по той причине, что против проекта возражает Министерство целлюлозно-бумажной промышленности СССР. Тут ларчик открывается весьма просто. Предприятиям этого министерства желательно получать от заготовителей не круглый лес, а готовую щепу: меньше хлопот.

Не будем голословными. Опыт убеждает — кубометр щепы, приготовленной на маломощных передвижных рубильных машинах, обходится в тридцать рублей, а предприятиям платят за него от одиннадцати до семнадцати рублей. Лесхоззагам остается лишь подсчитать собственные убытки, как видим, внушительные. В то же время предприятия целлюлозно-бумажной промышленности имеют хорошо оснащенные цехи для превращения леса-кругляка в щепу, и обходится она здесь в четыре-пять раз дешевле, чем на лесосеках.

Учеными и специалистами подсчитано, что у нас в стране ежегодно можно получать не менее тридцати миллионов кубометров тонкомера. Если учесть, сколько леса удастся сберечь, пустив в дело это огромное богатство, то станет ясно, какие крупные резервы еще остаются нетронутыми. Пришло время всерьез подумать над тем, как лучше и быстрее поставить их на службу народному хозяйству. А начинать, по нашему мнению, следует с утверждения ГОСТа. Только после этого устанавливать дифференцированные оптовые цены на сырье, которое дают молодые леса. Пора от дискуссий переходить к делу. Авторитетное слово в решении этой проблемы обязан сказать Госплан СССР.

П. ПАСТЕРНАК, директор Украинского научно-исследовательского института лесного хозяйства и агролесомелиорации имени Г. Н. Высоцкого, доктор сельскохозяйственных наук; Ф. ПАВЛЕНКО, старший научный сотрудник института, кандидат сельскохозяйственных наук.

г. Харьков.

Бадалов Павел Петрович. Дендропарк «Весёлые Боковеньки». — Днепропетровск : «Промінь», 1978. 

НАУКОВО-ХУДОЖНІЙ ЖУРНАЛ ДЛЯ ДІТЕЙ ТА ЮНАЦТВА "ПАРОСТОК"  

"Справжні горіхи", Сергій ІВЧЕНКО, кандидат біологічних наук

Майже піввіку працює над поліпшенням сортів лісового горіха наполегливий вчений харків’янин Федір Андріянович Павленко. Сотні тисяч схрещень зробив він поміж різними видами роду ліщини корилюс, як звуть його ботаніки. Турботливо відібрані й вирощені ним перспективні гібриди дають великі врожаї на так званих маточних плантаціях селекційно-дендрологічної станції «Веселі Боковеньки», що на Кіровоградщині. Звідси щороку Федір Андріянович та його помічники розсилають саджанці або горіхи у найвіддаленіші куточки нашої країни. За все життя вчений лише на чотири роки відірвався від своєї улюбленої справи – в роки Великої Вітчизняної війни захищав Батьківщину. Багато чудових гібридних форм, виплеканих самовідданою працею видатного селекціонера Ф.А. Павленка, рясно плодоносять у багатьох ліщинових садах.

Сборник "Круглый год" 1975 г.

с. 256

• А вы бы ему про Павленко сказали, - задним числом посоветовал кто-то из ребят.

• Я и сказал. Вот дескать есть на Украине такой лесовод, Федор Павленко. Она нашел способ использовать однолетние тополевые хлысты для производства бумаги. Кроме того, ученые считают, что хрупкую тополевую древесину с помощью химии можно легко переделать, и станет она прочной, как самшит, и красивой, как карельская береза

Новое в русской лексике. Словарные материалы-80 / Под ред. Н. З. Котеловой. М., 1984.

Тонкомер, а м. Тонкоствольная древесина (в проф. речи). Министерство лесного хозяйства и лесной промышленности республики наладило выпуск технологической щепы из тонкомера и низкосортной древесины. (Пр. 21.10).  И вот , подумав , старший научный сотрудник названного института Ф. Павленко предложил свой способ заготовки тонкомера , чтобы потом вырабатывать из него целлюлозу , упаковочную бумагу , картон , кормовые дрожжи , древесно - стружечные плиты...

И скурпулезно подсчитал, что если пустить в дело два с половиной миллиона кубометров тонкоствольной древесины, ежегодно образующейся только в лесах Украины, это спасет от топора 25 тысяч гектаров полнометражного леса. (Пр. 21.12) 

25 вересня 1985 "За кущами ліщини" , газета "Сільські вісті" (м. Київ)

ЗА КУЩАМИ ЛІЩИНИ

АБО ЧОМУ В УКРАЇНСЬКОМУ НДІ ЛІСОВОГО ГОСПОДАРСТВА І АГРОЛІСОМЕЛІОРАЦІЇ ІМЕНІ Г. М. ВИСОЦЬКОГО ПОТРАПИЛИ В НЕМИЛІСТЬ ЦІННІ НАУКОВІ РОЗРОБКИ ВЧЕНОГО

ДО ХАРКІВСЬКОГО корпункту «Сільських вістей» надійшов лист від старшого наукового працівника Українського НДІ лісового господарства і агролісомеліорації, кандидата сільськогосподарських наук Ф. А. Павленка. Ветеран Великої Вітчизняної війни і праці, за плечима якого майже сімдесят п'ять років неспокійного життя, пише: «За час наукової діяльності я опублікував 130 праць. Окремі мої рекомендації, вважаю, могли б мати важливе народногосподарське значення. Однак непокоїть те, що на шляху впровадження їх у виробництво виникає чимало різного роду перешкод. Якщо так і далі триватиме, то мої наукові розробки, яким я віддав майже все життя, будуть забуті або їх доведеться заново відкривати».

1937 року Ф. А. Павленко разом із працівником інституту В. І. Добровольським вивчав на Кавказі місцеву рослинність. Вчених одразу зацікавили ведмежий горіх — брат дикої широковідомої на Україні ліщини — та фундук, її облагороджена поколіннями селекціонерів крупноплідна і високоврожайна форма. Федір Андріянович вирішив добитися того, щоб і на українській землі обов'язково ріс зніжений субтропіками фундук.

Для того, щоб мрія стала реальністю, вченому потрібні були майже п'ятдесят років наполегливої роботи. Лише після тисячних проб, невдач, розчарувань і надій закавказький гість «привчився» переносити суворі зими та весняні заморозки в степах України. Всього Федір Андріянович вивів 37 сортів фундука, які в нашій республіці проходять державне випробування на тринадцяти сортодільницях, а також випробовуються в Краснодарському краї, Азербайджані, Чечено-Інгушетії. Три сорти — «степовий 83», «шедевр», «болградська новинка» — вже районовані. Павленкові фундуки неодноразово експонувалися на ВДНГ СРСР, а також на міжнародних виставках у Чехословаччині, Угорщині, НДР, Італії, Канаді.

— У ядрах фундука — згусток енергії і соків землі, — стверджує вчений. — Кожен горішок на третину складається з олії, містить у собі найцінніші білки, вуглеводи, мінеральні солі та вітаміни. Чотириста грамів таких ядер за калорійністю дорівнюють денному раціону харчування дорослої людини. До того ж це — один із кращих харчових концентратів, створених природою. Чому, скажімо, таким великим попитом користується торт «Київський»? Завдяки ядрам фундука. А олія? Вона в однаковій мірі необхідна парфюмеру і фармацевту, кондитеру і художнику. Лише для нашої республіки щорічна потреба в плодах цієї рослини складає 50 тисяч тонн. Задовольняється вона, прямо скажу, на макове зерня, та й то в основному за рахунок імпортних закупок.

Чому ж так виходить? Адже свої сорти фундука маємо, які за господарським призначенням не поступаються промисловим сортам зарубіжних країн, а за зимостійкістю переважають їх. Завершується підготовка необхідних рекомендацій по технології промислового вирощування «окультуреної ліщини». Встановлено високі закупочні ціни на її горіхи і саджанці.

То де ж вони, оті горіхові гаї? Як не дивно, а фундук занадто довго «засидівся» в новоселах. У нашій республіці його плантації займають трохи більше 500 гектарів. А на думку вчених уже протягом наступних 10—15 років є всі можливості закласти насадження принаймні на 25 тисячах гектарів угідь із фондів, які поки що не завжди інтенсивно використовуються хліборобами та лісівниками.

Заслуговує на увагу ще один варіант, завдяки якому можна прискорити справу. Йдеться про окультурення диких заростей ліщини, якої в лісах України налічується понад 60 тисяч гектарів. Особливо обширні масиви її виявлено в західних областях республіки. Якби по-господарськи підійти до цих великих масивів, то не так уже й важко було б створити на них ділянки для промислового збирання горіхів. Тим більше, що досвід окультурення лісових горішників у Ф. А. Павленка великий.

Досвід і бажання творити в ученого є, а от підтримки... Не завжди хочуть його зрозуміти і надати відповідну допомогу в інституті, в інших інстанціях. Скажімо, в до- та післявоєнний період Федір Андріянович заклав на Веселобоковенькій селекційно-дендрологічній станції Кіровоградської області три фундукові плантації. На першій із них ростуть маточні кущі — вихідний матеріал українських сортів, а також міжвидові гібриди ведмежого горіха з фундуком. Це унікальна плантація, якій немає рівних. Здавалося б, і ставлення до неї повинно бути особливе. Та плантація знаходиться в занедбаному стані, в порядку санітарних рубок догляду тут довелося спиляти чимало рідкісних деревовидних гібридів. Немає належного догляду і за іншими двома плантаціями.

Близько 30 років тому на Маріупольській лісовій дослідній станції Донецької області була створена семигектарна плантація фундука. Вона особливо потрібна для виведення посухостійких сортів. Звідси відібрано і передано на сортовипробування шість сортів фундука. Та багатющий селекційний фонд поки що належної віддачі не дає. Згідно з наказом по Мінлісгоспу УРСР та Українському НДІ лісового господарства і агромеліорації, ця станція, як і Веселобоковенька, повинна вирощувати садивний матеріал фундука першої репродукції не лише для держсортомережі, а й для закладання сортових промислових плантацій у лісгоспзагах. Однак станції не вирощують достатньої кількості саджанців. Більше того, на нинішню п'ятирічку інститут навіть не видав наказу по розвитку горіхівництва в своїй галузі.

Ці та інші наболілі питання Ф. А. Павленко неодноразово порушував на засіданнях ученої ради інституту, особисто перед його директором П. С. Пастернаком. Однак не завжди знаходив належну підтримку. Петро Степанович або взагалі не звертав уваги на виступи вченого, або посилався на відсутність коштів. Тоді, звісно, Федір Андріянович змушений був звертатися за допомогою в міністерства та відомства. А це, м'яко кажучи, не сподобалося директорові. І він під різними приводами створює А. Ф. Павленку всілякі штучні перепони на шляху до широкого впровадження у виробництво цієї та й інших його цінних робіт.

Мені довелося бути на засіданні вченої ради інституту, на якому за проханням Державного комітету СРСР по лісовому господарству розглядалося питання про впровадження у виробництво наукових розробок Ф. А. Павленка. Відзначалося, що Федір Андріянович — талановитий і ініціативний вчений, усім серцем любить свою справу. Чимало похвальних слів було сказано про його наукові розробки, зокрема впровадження українських сортів фундука. Але...

Та занадто очевидним було й нарочите вип'ячування найменших промахів та невдач вченого у роботі, посилання на його буцімто важкий характер. Особливо старалися тут директор інституту П. С. Пастернак та його заступник по науковій частині Р. Г. Кисилевський-Волонін. На жаль, більшість присутніх зайняла таку ж позицію.

М'яко кажучи, недоброзичливо ставляться до неспокійного і непіддатливого вченого й нині. Його безпідставно позбавляють премій, «пропісочують» на зборах і т. ін.

— Не припините скаржитись — відправимо на пенсію, — погрожує П. С. Пастернак. — Тоді й займайтеся своєю писаниною.

А «писанина» Ф. А. Павленка — це, крім розкритого вище, — розробки по використанню у виробництві тонкомірної деревини завтовшки від двох до десяти сантиметрів, яку часто-густо просто спалюють на лісосіках, це — вивчення питання заготівлі кормів для тваринництва на спеціально створених багаторічних плантаціях деревно-кущових порід...

Тяганині із впровадженням наукових розробок Ф. А. Павленка і необгрунтованим звинуваченням вченого слід покласти край.

С. ЦАНЬКО,

кор. «Сільських вістей».

23 серпня 1986 "З відомчої дзвінниці", газета "Радянська Україна" (м.Київ) (за метеріалами Ф.А. Павленко)

— ЛИСТ ПОКЛИКАВ У ДОРОГУ —

З ВІДОМЧОЇ ДЗВІНИЦІ

ВІДНЕДАВНА автори цієї публікації відчувають посилений інтерес до полезахисних смуг. Зустрічаючи на своєму шляху золотисту ниву, оточену смарагдовою стіною дерев, намагаючись крізь густу крону ще з дороги розгледіти плантації кукурудзи чи соняшника, ми прискіпливо вдивляємося в саму конструкцію смуги, визначаємо, продувна вона чи суцільна, і навіть прогнозуємо, який вплив цей зелений заслін матиме на майбутній урожай. Ми маємо точну дату виникнення цього інтересу: він почався з листа до редакції колишнього наукового співробітника Українського науково-дослідного інституту лісового господарства і агромеліорації імені Г. Висоцького Ф. А. Павленка.

«Агролісомеліоративна наука в республіці зосереджена в нашому інституті та його дослідних станціях, кожна з яких вирішує свої завдання стосовно тих грунтово-кліматичних умов, в яких розташована, — писав Федір Андріянович. — У наявності є вже й здобутки, які допомагають працівникам сільського господарства одержувати високі врожаї, запобігаючи вітровій, водній ерозіям і підвищуючи родючість грунту. Але сталася неймовірна: одну з найстаріших на Україні — Володимирівську агролісомеліоративну дослідну станцію, яка допомагала хліборобам Миколаївської, Одеської та інших степових областей одержувати високі врожаї на південних чорноземах, Міністерство лісового господарства УРСР ліквідувало, незважаючи на те, що тут нагромаджено цінний теоретичний і практичний досвід. І це в той час, коли з кожним роком загострюється проблема підвищення віддачі полезахисного лісорозведення як важливого засобу боротьби з ерозією грунтів, підвищення культури землеробства...».

Федір Андріянович нагадує, що Володимирівська станція, як і деякі інші, розташовані в зоні південного степу, була заснована ще наприкінці минулого століття експедиціями під керівництвом видатного російського вченого-грунтознавця В. В. Докучаєва та його учнів. За цей час вона, вивчаючи особливості степового лісорозведення, довгі роки практично доводила, багато зробила для підвищення родючості земель. Продовження досліджень у цьому напрямку на нинішній стадії і знову ж підкреслила Довгострокова програма меліорації. Основні напрями економічного і соціального розвитку СРСР на 1986—1990 роки і на період до 2000 року.

Одержавши листа, редакція попросила відповісти на нього Міністерство лісового господарства республіки. Але відповідь заступника міністра В. М. Брежнєва не тільки не прояснила ситуацію, а навіть викликала додаткові запитання. Міністерство повідомляло, що Володимирівська агролісомеліоративна станція не ліквідована, а реорганізована в Старопетрівську лісову дослідну станцію по селекції і підвищенню продуктивності лісів. При цьому експериментальне господарство станції виділене в самостійне дослідне сільське господарство УкрНДІЛГА. А необхідні дослідження в степовій зоні проводитимуть інші станції. У відповіді заступника міністра пояснювалося також, що питання реорганізації підвідомчих УкрНДІЛГА організацій взагалі-то в компетенції колегії міністерства.

Не маючи наміру втручатись у компетенцію колегії, ми все-таки не втрачали надії з'ясувати, по-перше, чим відрізняється «реорганізація» від «ліквідації», а по-друге, як уявляє собі міністерство переадресування функцій станції, яка перестала існувати, ближнім і дальнім сусідам, як взагалі це позначиться на степовому лісорозведенні?

Але перша ж фраза начальника науково-технічного управління Мінлісгоспу республіки М. М. Калетинка завела нас остаточно в глухий кут:

— Проблеми, якими займалася Володимирівська АЛДС, — впевнено заявив начальник управління, — давно вже вирішені. Станція сама себе якоюсь мірою вичерпала.

Якою саме мірою, Микола Миколайович не пояснив. Зрештою, зробити йому це було непросто, оскільки сам він на станції жодного разу не був, так само як і будь-хто інший з працівників управління, яке веде лісівницьку науку. Але ж хтось би мав там побувати, подумалось, щоб проаналізувати роботу дослідної станції, обгрунтувати таке радикальне рішення? Можливо, сам інститут, який знаходиться в Харкові, висунув цю пропозицію? Ні, виявилось, не висував.

З «Короткого річного звіту про наукову і господарську діяльність інституту» (на 300 машинописних сторінках) вибираємо теми, в розробці яких брала участь і реорганізована нині станція. Серед них — наукове обгрунтування методів і прийомів догляду за деревами, лісовідновлення в захисних насадженнях. Включені сюди і розділи з довгострокової програми «Земельні ресурси», яка визначає завдання на комплекс лісомеліоративних робіт аж до 2000 року. Отже, при найбільш оптимістичному ставленні до того, як вирішуються сьогодні агролісомеліоративні питання в регіоні південних чорноземів (сфера дії Володимирівської станції), не скажеш, що вони себе вже «вичерпали» хоча б «якоюсь мірою». Особливо,

Мінлісгосп УРСР замість того, щоб належно налагодити роботу агролісомеліоративної станції, ліквідував її, знехтувавши інтереси хліборобів

коли мати на увазі, що саме в Миколаївській області один з найнижчих в республіці процент лісонасаджень, що майже половина ріллі в області еродована, а значна частина лісосмуг потребує реконструкції.

А може й справді загусто станцій в степовому регіоні і з існуючими проблемами готові справитися сусіди?

— Та ні, в нас зовсім інше коло питань, — відповів на наше запитання директор Ворошиловградської АЛДС А. Є. Вербін. — Міністерство, думаємо, пішло шляхом найменшого опору — воно закрило станцію, в якої було чимало проблем, а наука й практика лісомеліорації від цього тільки втратили.

— І нас ніхто не зобов'язував взяти на себе частину турбот колишньої Володимирівської станції, — сказав директор Присиваської АЛДС М. М. Милосердов. — Не так треба було вирішувати питання, як це зробило міністерство...

ЩОБ з'ясувати, що саме мали на увазі керівники сусідніх агролісомеліоративних станцій, доведеться повернутися на десяток літ назад. Саме тоді наукова частина Володимирівської АЛДС, яка досі розміщалася в с. Лісному під Володимирівкою, де, власне, залишалися її поля, дендрарій, дослідні ділянки, — вирішила переїхати в Новий Буг, за 80 кілометрів. Переконували, що саме там більше можливостей для узагальнення зібраних даних, кращі побутові умови для сімей наукових працівників. Тобто йшлося про те, що А. Є. Вербін, директор Ворошиловградської АЛДС, назвав в розмові з нами «болячками часу». Агролісомеліоративні станції, які існували вже майже століття і відкривалися там, де це було найдоцільніше, а не з погляду наближеності до місць цивілізації, сьогодні не задовольняли вимог науковців щодо житла і побуту. Тільки зараз, як розповів перший секретар Казанківського райкому Компартії України В. Г. Дорошенко (на території району знаходиться господарство станції), вирішується питання про будівництво дороги до села, про відкриття в Лісному восьмирічної школи і дитячого садка. Але ж всі ці проблеми не менш гостро поставали й раніше, і, вочевидь, на їх розв'язання повинні були б звернути увагу інститут та міністерство і разом з місцевими органами їх вирішити, перш ніж так легко погодитися на відрив науки від практичної бази.

Подвижництво в науці, як, зрештою, і в будь-якій іншій сфері людської діяльності, завжди варте на повагу. Є в історії Володимирівської станції і такий промовистий факт: у 1931 році уже в похилому віці тут працював над науковими темами К. Є. Соболєвський — один з тих, хто починав з В. В. Докучаєвим, хто ще в 90-і роки минулого століття створював у наших степах зелені «бастіони» проти пилових бур і посух. Вчений розширив дендрорій, зумів зібрати колекцію з багатьох порід. (На жаль, нині цей унікальний об'єкт став елітним насінницьким лісгоспом... Відтоді, мабуть, Володимирівська станція й у передвоєнні роки — зажила елітної горіхової слави. Ентузіасти-подвижники потрібні б були станції нині. І, мабуть, потреба в них не менша. Однак наука спирається не тільки на них, а й на десятки просто сумлінних людей, а вони у свою чергу потребують звичайної побутової влаштованості. А коли цього немає, то одні кидають роботу, виїжджають (як і відбувалося насправді, як не раз — так і ми). В останні роки, як свідчать колишні працівники станції, колектив задовольнявся дрібнотем'ям, тупцював на місці. А там, де немає серйозної роботи, починаються чвари, непорозуміння. Серйозні науковці сюди приїжджали, аби, як сказав один з наукових працівників, «зібрати матеріал на дисертацію».

Рік у рік інститут і міністерство без особливої тривоги споглядали «прохолодну» роботу станції, аж доки... не виникло потреби в лісовій селекційній станції зовсім в іншому регіоні республіки. І як не називай це — ліквідацією чи реорганізацією — суть від того не змінюється: Володимирівська дослідна станція перестала існувати. І очевидно, що міністерство, вирішуючи цю проблему, діяло насамперед згідно з своїми інтересами. Але ж захисне лісонасадження — це дітище двох відомств. Поки сіють і вирощують — лісівників, а як зімкнулися крони дерев — насадження передають сільськогосподарським колективам. Практичний результат цієї роботи бачать хлібороби. Лісівники, по суті, тільки відповідають за те, щоб смуги... були. Може, тому Мінлісгоспові й здалося, що завдання своє Володимирівська агролісомеліоративна станція виконала. Адже смуги є, хоч їх і не досить, та й не скрізь належну віддачу вони дають. Але лісівників це вже не цікавить. Інша справа — лісова селекційна станція, вона безпосередньо працює на майбутні ліси, підвідомчі Мінлісгоспу. І, може, саме з огляду на це в Держагропромі республіки й висловлювали думки про доцільність передачі УкрНДІЛГА та його підрозділів Південному відділенню ВАСГНІЛ. Питання це неоднозначне і, зрозуміло, його не можна вирішувати поспіхом. Цілком очевидно тільки те, що проблеми збереження і підвищення родючості землі треба вирішувати з єдиних державних позицій, а не кожному з своєї відомчої дзвіниці.

А для регіону степу проблема залишилася та ж, що пекуче ятрила В. В. Докучаєва, його послідовників і яка залишається актуальною й понині: як зберегти і примножити родючу силу грунтів, врятувати їх від вітрової і водної ерозії, заліснити яруги і балки, як виставити надійні «зелені бастіони» проти пилових бур і суховіїв. З одного боку, дані, взяті по тій же Миколаївській області, свідчать, що на площах, де добре сформовані полезахисні лісосмуги, на дев'ять процентів підвищується відносна вологість, на чотири градуси помірніша температура. На 3—4 центнери з гектара зростає врожайність зернових культур.

І водночас в одному з рішень Миколаївського облвиконкому, прийнятому наприкінці минулого року, записано: «Внаслідок невиконання планових завдань по ремонту і реконструкції захисних лісонасаджень на значних площах вони зріджені і не виконують своїх захисних функцій». Така картина не тільки на Миколаївщині.

З болем пише в листі до редакції, що «в... нас значна частина лісосмуг у республіці перебуває в незадовільному стані», Ф. А. Павленко, і якось не відповіла Мінлісгосп стверджує, що автор допускає викривлення в оцінці стану й ефективності смуг, само міністерство констатує: 40 тисяч гектарів їх нині потребують повної реконструкції. Агролісомеліоративні станції, як вказується на передовій лінії науки, якраз і покликані допомогти хліборобам швидше здійснити таку реконструкцію, дати чітку перспективу дієвих лісонасаджень, з урахуванням грунтово-кліматичних умов, інших елементів грунтозахисного комплексу, допомогти створити справді надійний заслін ерозії. Ще в 90-х роках минулого століття Д. І. Менделєєв писав: «Питання засадження лісом південних степів належить до завдань, які мають на вирішити... І я думаю, що робота в цьому напрямку настільки важлива для майбутнього Росії, що вистачить її надовго захистити з захисним деревом...».

ПЕРШИЙ секретар Казанківського райкому Компартії України В. Г. Дорошенко — за відновлення Володимирівської АЛДС, його підтримують хлібороби і керівники господарств району. Таку ж думку висловлює і секретар Миколаївського обкому Компартії України О. Г. Захарченко. Він вважає створення на основі станції дослідного господарства — половинчастим рішенням, приреченим на безплідність. І має, безумовно, рацію. Нинішнє господарство займається вирощуванням зернових і кормових культур, стурбоване надоями і приростами, але тільки не лісівницькою наукою. А її чекають дослідні ділянки з саджанцями майбутніх лісосмуг, унікальний дендрарій, горіховий сад. Чекають навколишні степи.

М. БІДИНІНА,

Л. ОСТРОЛУЦЬКА,

спец. кор. «Радянської України».

13 січня 1987 "І випровадили на пенсію", газета "Сільські вісті" (м.Київ)

— ПОВЕРТАЮЧИСЬ ДО НАДРУКОВАНОГО —

...І ВИПРОВАДИЛИ НА ПЕНСІЮ

ХТО ВІДПОВІСТЬ ЗА ТЯГАНИНУ З ВПРОВАДЖЕННЯМ У ВИРОБНИЦТВО ЦІННИХ РОЗРОБОК УЧЕНОГО?

СТАТТЮ «За кущами ліщини» «Сільські вісті» опублікували ще 25 вересня минулого року, а відгуки на неї і досі надходять до редакції.

Коротко нагадаємо зміст публікації. Майже за піввікову наукову діяльність кандидат сільськогосподарських наук Федір Андріянович Павленко надрукував 130 наукових праць. Важливе народногосподарське значення мають його рекомендації щодо впровадження горіхоплідних культур. Однак в Українському науково-дослідному інституті лісового господарства й агролісомеліорації імені Г. М. Висоцького (УНДІЛГА), де донедавна трудився вчений, його розробки потрапили в немилість. Директор інституту П. С. Пастернак пояснював це тим, що буцімто Ф. А. Павленко людина вперта, захоплюється писаниною в різні міністерства та відомства.

— Не припините скаржитися — відправимо на пенсію, — погрожував П. С. Пастернак.

І ось позбулися єдиного на весь інститут селекціонера по фундуку, сорти якого неодноразово експонувалися на ВДНГ СРСР, міжнародних виставках у Чехословаччині, Угорщині, НДР, Італії, Канаді. До того ж у Федора Андріяновича, як і в кожного селекціонера, крім виведених сортів, є заділ, тобто нові форми, що можуть стати родоначальниками більш високоврожайних сортів фундука. Нині, як кажуть, «на підході» ще шість його нових сортів.

Ветеран Великої Вітчизняної війни та праці Ф. А. Павленко продовжує займатися улюбленою справою. Він запропонував керівництву інституту укласти договір про творче співробітництво на громадських засадах. Йому відмовили. Як і в поїздці в складі комісії на Маріупольську лісову дослідну станцію Донецької області для передачі селекційної семигектарної плантації фундука, яку тридцять років тому створив Ф. А. Павленко. Чому? Без нього було легше прийняти сумнівне рішення про її часткове розкорчування.

Напередодні розширеного засідання вченої ради інституту, на яке запрошувалися директори лісгоспзагів, Ф. А. Павленко мав намір продемонструвати зразки фундука та горіха волоського, однак П. С. Пастернак про це і слухати не захотів. А коли Держкомісія по сортовипробуванню сільськогосподарських культур СРСР запропонувала надіслати зразки українських сортів фундука на виставку в Москву, директор інституту викреслив із списку сорт «дар Павленка». Потім «забув» включити прізвище Ф. А. Павленка як співавтора розділу про лісорозсадники до «Довідника українського лісовода», який перевидається.

— Добре хоч, що з дозволу завідуючого лабораторією селекції і насінництва професора П. І. Молоткова в одній із кімнат мені виділили куточок для роботи, — каже Федір Андріянович. — Тут я удосконалюю свої розробки для впровадження у виробництво, працюю з молодими науковцями.

Та найбільше часу вчений приділяє плантаціям фундука в плодорозсадницькому радгоспі «Лозівський» Лозівського району, який підпорядкований тресту «Укрплодрозсадник». Займається селекціонуванням, інтенсивною технологією розмноження цінної культури для масового вирощування садивного матеріалу на виробничих розсадниках.

Не без участі Ф. А. Павленка на Харківщині пожвавилася робота по створенню нових плантацій сортових горіхоплідних культур. Зокрема, нещодавно технічна рада облагропрому ухвалила рішення про закладання в дванадцятій п'ятирічці у плодорадгоспах насаджень горіха волоського на п'ятдесяти і фундука — ста гектарах, а на землях держлісгоспзагів — 120 гектарів фундука. Садивним матеріалом має забезпечувати УНДІЛГА.

Самотужки, звичайно, багато не зробиш. Тим паче, що «непорозуміння» з впровадженням розробок Ф. А. Павленка тривають: ними явно нехтують як у Міністерстві лісового господарства УРСР, так і в підпорядкованому йому науково-дослідному інституті. Це видно з відповіді на статтю «За кущами ліщини», яку редакція свого часу одержала від заступника міністра В. М. Брежнєва. У ній взагалі не згадується про Український НДІ лісового господарства й агролісомеліорації та його директора П. С. Пастернака, які піддавалися гострій критиці за упереджене ставлення до розробок ученого, створення перепон на шляху впровадження у виробництво сортів горіхів, виведених Ф. А. Павленком.

Зокрема В. М. Брежнєв пише, що для створення промислових плантацій фундука площею не менше 50 гектарів придатні тільки родючі землі, а їх у держлісфонді немає. Однак тут же повідомляє, що в держлісфонді вже є 328 гектарів промислових і 20,6 гектара маточних масивів фундука і ліщини, а в нинішній п'ятирічці планується закласти ще 325 гектарів промислових плантацій. Отже, при бажанні можна знайти угіддя!

Це засвідчує і відгук на минулорічний виступ газети завідуючого кафедрою біології, лісівництва та захисту рослин Львівського сільгоспінституту професора М. Т. Гончара: «При сприянні кафедри в радгоспах і деяких лісгоспзагах західних областей республіки закладено понад 100 гектарів насаджень фундука, на яких висаджено в основному сорти селекції Ф. А. Павленка. Крім орних угідь, для їх вирощування використовуються схили, заплави річок, рекультивовані землі, де раніше видобували корисні копалини. При цьому, звичайно, слід чітко дотримуватися відповідної агротехніки».

«Збільшення виробництва фундука і горіха волоського — важливе народногосподарське завдання, — наголошує в листі академік ВАСГНІЛ В. М. Виноградов. — Для цього маємо свої сорти, розроблено агротехніку їх промислового вирощування. Зокрема селекціонер Ф. А. Павленко вивів 37 сортів фундука й одинадцять — горіха волоського, які за врожайністю і господарським призначенням не поступаються промисловим сортам зарубіжних країн, а за зимостійкістю переважають їх. Три сорти фундука вже районовані. Треба прискорити вирощування цих та інших кращих селекційних сортів горіхоплідних культур».

«На землях держлісфонду Міністерства лісового господарства України створено 500 гектарів виробничих плантацій з нерайонованих сортів фундука, що абсолютно недопустимо», — читаємо в листі начальника управління науки і впровадження передового досвіду Державного комітету СРСР по лісовому господарству В. Д. Новосельцева.

Чому так трапилося? Лісгоспзагам самим доводиться закупляти насіння фундука, вирощувати сіянці і висаджувати їх у лісокультури. Тут продовжують створювати ділянки лісового типу замість садового — вегетативним посадковим матеріалом. І винні в цьому насамперед Міністерство лісового господарства республіки й УНДІЛГА, які недостатньо приділяють уваги вирощуванню селекційного посадкового матеріалу горіхоплідних культур.

У статті «За кущами ліщини» йшлося й про інші розробки Ф. А. Павленка, які не дістають належної підтримки, а то й просто ігноруються в Міністерстві лісового господарства УРСР та його науково-дослідному інституті. Однак заступник міністра В. М. Брежнєв, як уже зазначалося, не обмовився про них і словом. А даремно.

Узяти хоча б розробки по використанню у виробництві тонкомірної деревини, яку заготовляють головним чином при догляді за лісовими насадженнями, а часто просто спалюють на місцях.

І, нарешті, дозволимо собі процитувати ще один лист — від заступника начальника відділу лісової промисловості і лісового господарства Держплану СРСР С. В. Синіцина: «Ф. А. Павленко відомий серед спеціалістів як невтомний новатор. Він жваво відгукується на запити життя, гостро реагує на них, прагне зробити і свій внесок у вирішення актуальних господарських проблем. Корисними і потрібними є його роботи з питань промислової переробки тонкомірної деревини від рубок догляду, виведення нових сортів фундука для створення плантацій горіхоплідних культур, збільшення заготівлі кормів для тваринництва за рахунок використання лісових ресурсів. Суть цих розробок правильно відображено в газеті «Сільські вісті», і вони заслуговують якнайшвидшого впровадження для служби народному господарству країни».

Прикро, що діаметрально протилежної думки про наукові розробки Ф. А. Павленка в Міністерстві лісового господарства УРСР.

С. ЦАНЬКО,

кор. «Сільських вістей».

Харківська область.

7 лютого 1987 "Верность мечте: О работах Ф.А. Павленко в обл. селекции фундука", газета "Правда" (г. Москва)

— ЖИВУЩИЕ ПО СОВЕСТИ —

Верность мечте

...Федор Андрианович забирается в один из бездонных ящиков с бумажными кульками. В каждом свертке — горсть орешков. Они разные — его любимые «камушки». Круглые, овальные, продолговатые. С целой гаммой цветовых оттенков — от соломенного до густо-коричневого. И небольшие: «Украина-50», «лозовской», «Харьков-3», «степной-83». Около сорока названий. В отдельном ящике поменьше сорта. Среди них «серебристый» с тонким налетом инея на коричневой скорлупе. Опрокинул еще один пакетик — и в ладонь посыпались крупные, отполированные до зеркального глянца, орехи знаменитого сорта «курортный».

— ЯДРА орешков, что держите в руке, — увлеченно рассказывает мне собеседник, — цвета майских сливок. В них сгусток солнечной энергии, соков земли. Каждая горошина на две трети состоит из превосходного масла и на одну пятую — из ценных белков. А все это щедро пропитано богатым набором витаминов и минеральных солей. Фундук наравне с миндалем и фисташкой считается у кондитеров одним из лучших пищевых концентратов...

С Федором Андриановичем Павленко знаком давно. Он из той породы людей, которых время не меняет. Восьмой десяток отстукивает год за годом, он все такой же: высок, сухощав, не по летам строен и подвижен. Люди, проработавшие с ним 30—40 лет, никогда не видели его праздным.

Фундуком Павленко «заболел» внезапно и на всю жизнь. Еще молодым аспирантом в составе научной экспедиции нечаянно наткнулся в Закавказье на роскошный фундуковый сад. Сразу загорелся страстью во что бы то ни стало приучить неженку-южанина к более суровым условиям Восточной Украины.

— По неопытности не представлял тогда всей сложности проблемы, — делится селекционер давно пережитым.

Сегодня в коллекции Павленко тридцать семь зимостойких сортов фундука — гордость селекционера! В плодосовхозе «Лозовской» Харьковской области созданы питомник и сад, где рядом с давно устоявшимися растут, плодоносят новейшие и будущие сорта фундука. Им отдана почти вся трудовая жизнь. И долгожданная победа стала заслуженной наградой ученому.

— Какая там награда! — вырвалось у Павленко в сердцах. — Конечно, есть хорошие сорта, накоплен опыт размножения фундуковых плантаций в различных районах республики. Но орешник приносил и приносит мне больше огорчений и неприятностей, чем удовлетворения.

Федор Андрианович убежден, что без помех для земледелия только на Украине можно разбить сады фундука по меньшей мере на 25 тысячах гектаров — по тысяче на область. Это не так уж и много. Никому не будет накладно. Ореховые сады, по данным ученого, даже при скромном урожае не будут убыточными.

ПАВЛЕНКО не из тихих кабинетных ученых. Он боец, с завидной энергией и жаром продвигает свое детище. Не раз и не два ездил в Киев и, вооружившись выкладками, расчетами, доказывал, убеждал, настаивал на необходимости всерьез заняться ореховыми садами. Накопилась целая папка решений правительственных органов республики. Заполучив очередную поддержку, Федор Андрианович принимается за дело с утроенной энергией. Едет в разные концы Украины, ищет энтузиастов. Вместе с ними закладывает фундуковые рощи и питомники, другим рассылает отборные элитные саженцы для размножения.

Недавно в приподнятом настроении вернулся из очередной поездки в Киев. В Госагропроме республики на сей раз удалось добиться даже большего, чем ожидал. И самое важное — договориться о создании мощной базы питомников по выращиванию сортовых саженцев. Эти хозяйства уже в ближайшие годы позволят заложить в разных регионах республики крупные промышленные плантации фундука. С гораздо большей заинтересованностью, чем прежде, отнеслись к опытам селекционера и харьковчане, наметив для начала завести ореховые сады на сотне гектаров.

— Хоть и запоздалое, но доброе начало, — утешает себя Павленко. — Теперь надо увлечь садоводов Молдавии и Северного Кавказа. Вот где можно размахнуться во всю ширь!

В былые годы друзья внушали ему мысль: защитил бы, мол, на фундуке докторскую и в ус не дул. Теперь, спустя годы, Федор Андрианович не скрывает, что в свое время он готовил диссертацию, правда, на тему, не связанную с фундуком.

Та проблема, за которую горячо ухватился по собственному почину, отняла у него еще без малого двадцать лет. За это время набил себе немало шишек.

Страсти кипели вокруг тонкомера: так лесоводы называют древесину, полученную в результате рубок ухода — прореживания в молодых лесах. Сажают десять тысяч деревцев на гектаре. А во взрослом бору надо оставить не более тысячи сосен.

Куда же девать вырубленный молодняк? Когда-то часть его продавали сельчанам на топливо. Основная же масса сжигалась на месте рубок. Павленко принялся доказывать, что и такую нестандартную древесину можно превращать в полезные вещи: в целлюлозу, картон, упаковочную бумагу, в древесностружечные плиты...

Ученый посылает множество писем, а вслед за ними и сам неоднократно обивает пороги союзных Гослесхоза, Госстандарта, Госплана. Его даже стали обвинять в своекорыстии, называть чуть ли не сквалыгой. А он продолжал добиваться официального признания своего предложения. К тому времени некоторые предприятия Украины начали брать молодую древесину как дополнительное сырье для переработки. И все же к тонкомеру относились, как к внебрачному ребенку. Требовалось утвердить ГОСТ на срубленный молодняк, только тогда получит он законный «паспорт» и обретет материальную ценность. В конце концов, через 16 лет Павленко своего добился. Однако же...

— Самое огорчительное, — сетует Федор Андрианович, — что в союзном Гослесхозе поначалу ратовали за принятие ГОСТа. А когда его утвердили, — сразу стали отрабатывать задний ход.

Ссылаясь на данные солидных научных учреждений, Павленко хочет убедить хозяйственников в необходимости вовлечь в ежегодную переработку 10—12 миллионов кубометров тонкоствольной древесины, получаемой от рубок ухода в малолесных районах страны. С ним не соглашаются, делая упор на трудности с доставкой этого сырья к местам переработки.

ТРУДНОСТИ, конечно, есть. Но не слишком ли мы расточительны, если миллионы кубометров древесины считаем бросовыми, чуть ли не мусором? Беда в том, что два ведомства никак не поделят между собой обязанности. Целлюлозники требуют, чтобы работники лесхозов поставляли им готовую технологическую щепу. Лесоводы согласны вывозить лишь необработанные горбыли.

— А ведь сама собой напрашивается разумная кооперация на основе хозрасчета, — считает Павленко. — Да и опыт такой уже есть.

Костопольский домостроительный комбинат в Ровенской области заключил договор с местным лесхоззагом о заготовке всей древесины, получаемой от рубок ухода. В своем цехе предприятие производит до 70 тысяч кубометров высококачественных древесностружечных плит из местного сырья, тогда как прежде его завозили из Сибири. Теперь не внакладе оба партнера. В целом на предприятиях Украины ежегодно перерабатывают до 500 тысяч кубометров местной тонкоствольной древесины. Неплохо налажено дело также в Прибалтике, частично — в Белоруссии. Но во всем этом больше стихийности, чем системы.

Конечно, в Вологодской или Тюменской областях лесозаготовители скажут, что они не успевают перерабатывать и полномерную спелую древесину. Но в стране немало обширных регионов, где с лесами не густо. Там боры и рощи играют важную природоохранную роль. И надо беречь, лелеять каждое деревце, а не отнекиваться ссылками на трудности сбора и доставки тонкомера. На этом и стоит Павленко.

В свое время директор, другие руководители учреждения активно поддерживали и продвигали его идею по переработке тонкомера. А потом отошли в сторону, посчитав свой вклад в новшество законченным. Их понять можно. Украинский НИИ лесного хозяйства и агролесомелиорации — институт республиканский. А на Украине дела продвинулись хорошо. Павленко же максималист. Он тормошит всех, чтобы так же хорошо продвигались они и в других республиках.

Его же с некоторых пор начали обвинять в том, будто он всего лишь добивается признания своего предложения в качестве рационализаторского. Не беремся судить, насколько правомочны его притязания на этот счет. Но в любом случае идея широкого использования «бросовой древесины из молодых лесов» для промышленной переработки заслуживает гораздо большего внимания.

...КОГДА Павленко проводили на пенсию, многие в институте облегченно вздохнули: так он надоел со своими проблемами. Деловые и научные споры, начавшиеся когда-то у него с директором института П. Пастернаком, постепенно переросли во взаимную личную неприязнь. Допускаем, что не во всех конфликтных ситуациях правота была на стороне старшего научного сотрудника. Бывал он не в меру горяч, занозист, иногда шел напролом.

Провожая на заслуженный отдых, вручили ему грамоту института. А назавтра Федор Андрианович как ни в чем не бывало по-прежнему сидел за своим рабочим столом.

— Разве можно забросить плантации фундука! — отвечал он на недоуменные вопросы сослуживцев. — В них вся моя жизнь...

И. ЛАХНО.

(Корр. «Правды»).

г. Харьков.

11 лютого 1987 "З позицій відомчого егоїзму", газета "Радянська Україна", м. Київ  (за метеріалами Ф.А. Павленко)

— Повертаючись до надрукованого —

З позицій відомчого егоїзму

ХОЧ і кажуть, що найкращий спосіб захисту — це напад, однак практика реагування на критичні виступи газети виробила не менш ефективний, на думку декого, метод — відписку. Причому варіантів тут необмежена кількість. Можна, скажімо, наобіцяти казна-чого. Можна «частково погодитися з фактами». Але чи не найбільш ефективна форма — це замінити відповідь на критичну публікацію відповіддю «з приводу публікації». Якщо хтось не бачить тут різниці, то дуже помиляється. Відповідь на критичний виступ вимагає чіткої, конкретної позиції. А відповідь з приводу — це щось на зразок шкільного твору на вільну тему. Тут собі на власний розсуд обираєш і форму, і способи аргументації, пильнуючи тільки за тим, щоб все це хоч по дотичній торкалося окресленої (у даному разі редакцією) теми.

Робиться це приблизно так:

«Міністерство лісового господарства УРСР розглянуло кореспонденцію «З відомчої дзвіниці» і повідомляє:

Володимирівська агролісомеліоративна дослідна станція була створена в 1930 році в складі Українського науково-дослідного інституту лісового господарства та агролісомеліорації імені Г. М. Висоцького для вивчення питань захисного лісорозведення в зоні південних чорноземів...»

Ось так неспішно, в історичному аспекті починає свою відповідь заступник міністра лісового господарства Г. Конончук. І читаючи її, може б, мимоволі пройнявся оцим світло-мажорним тоном, піддався б його заспокійливій хвилі, коли б не те, що йдеться, власне, про... небіжчицю — про станцію, яку міністерство вже ліквідувало. Причому діяло тоді воно з блискавичною швидкістю, не заручившись навіть офіційною думкою інституту, якому та станція підлягала.

Про ліквідацію станції і йшлося в публікації «З відомчої дзвіниці». У ній, посилаючись на думку партійних, господарських керівників, науковців і практиків, доводилось, що рішення це було необдуманим, що воно диктувалось, насамперед, відомчими інтересами: у міністерстві виникла ідея створити під Києвом нову лісівницьку станцію — по селекції і підвищенню продуктивності лісів — і воно визнало за можливе пожертвувати заради цього станцією, яка працювала переважно «на чуже відомство» — на сільське господарство, вела дослідження по полезахисному лісорозведенню в зоні південних чорноземів.

Ось у чому суть, якщо називати речі своїми іменами. А те, що в останні роки на станції було занедбано наукову роботу, що працівники її задовольнялися дрібнотем'ям, що впродовж довгих років тут не вирішувалися елементарні житлові й побутові проблеми, — то це скоріш результат байдужого ставлення до станції з боку як інституту, так і Мінлісгоспу, ніж причина її ліквідації.

І ще від однієї репліки не можемо втриматись. Коли міністерство називає нам дату створення станції під Володимирівкою, воно чомусь забуває нагадати, що насправді початок агролісомеліоративним дослідженням тут був покладений ще в кінці минулого століття, коли в південні степи Росії вирушили експедиції всесвітньо відомого грунтознавця В. В. Докучаєва та його учнів. Вирушили, щоб створити «зелені бастіони» проти пилових бур і суховіїв, які забирали родючу силу землі. Чи випадкова ота забудькуватість, коли вже в міністерстві вдарились в історію? Чи, може, називаючи дату, коли Володимирівська агролісомеліоративна дослідна станції увійшла до складу Українського науково-дослідного інституту лісового господарства і агролісомеліорації, міністерство хотіло підкреслити, що має цілковите право діяти за відомим висловом Тараса Бульби, який виніс вирок власному синові?

Заступник міністра стверджує в своїй відповіді, що «зараз наукова проблема створення лісових насаджень у степах України вирішена»... Повірили б і цьому, якби не знали, що саме в Миколаївській області найменший на Україні процент лісонасаджень, що половина земель тут еродована, а значна частина існуючих лісосмуг потребує реконструкції. А Володимирівська станція, якій були доручені важливі наукові завдання по довгостроковій (аж до 2000-го року) програмі «Земельні ресурси», і покликана була вирішувати їх у регіоні південних чорноземів, до якого входять райони не тільки Миколаївщини.

«Правильно відзначено, — нарешті звертається безпосередньо до газетного виступу заступник міністра, — що в степовому лісорозведенні і в зоні південних чорноземів також ще багато проблем. Однак це проблеми більше організаційно-господарського плану, ніж наукового».

Можна б нагадати, що справжня наука ніколи не вважала себе «чистою», відірваною від конкретних турбот тих, хто бере на озброєння її досягнення. Та й практика інших агролісомеліоративних станцій — особливо Присиваської та Ворошиловградської, які ведуть важливу господарську тематику по залісенню пісків, рекультивації земель, боротьбі з ерозією, підтримують шефські зв'язки з багатьма господарствами своїх областей, — хіба не про це свідчить?

Але, мабуть, досить непрофесійних балачок, які навряд чи переконають когось у Мінлісгоспі УРСР. Що ми, неспеціалісти, можемо сказати з приводу того, виконала свої завдання перед степовим регіоном «чиста» наука, чи ні? Краще послухаємо думку компетентних людей і організацій.

«Держагропром УРСР вважає, що Володимирівську агролісомеліоративну станцію не треба було ліквідовувати. Навпаки, тут слід було посилити наукові дослідження по полезахисному лісорозведенню в умовах Миколаївської області... Нині в республіці розгортаються роботи по планомірному переходу на впровадження грунтозахисної системи землеробства з контурно-меліоративною організацією території. Це потребує проведення значних робіт по реконструкції вже існуючих полезахисних смуг. Достатнього досвіду по розміщенню і створенню їх при перевлаштуванні території в республіці ще не має, і це вимагатиме розширення наукових досліджень і узагальнення досвіду.

Недостатньо вивчене також питання полезахисного лісорозведення в зоні широкого розвитку меліорації земель, особливо у зв'язку з застосуванням широкозахватної поливної техніки.

Потребує також вирішення питання реконструкції лісосмуг, які вже не виконують захисних функцій.

Все це свідчить про те, що в полезахисному лісорозведенні ще багато проблем, у вирішенні яких значне місце належить науково-дослідним установам і особливо Українському науково-дослідному інституту лісового господарства і агролісомеліорації імені Г. М. Висоцького.

Вважаємо, що доцільно було б питання агролісомеліорації передати з цього інституту в УНДІ захисту грунтів від ерозії, підпорядкованому Південному відділенню ВАСГНІЛ з передачею йому агролісомеліоративних станцій. Якщо Мінлісгосп УРСР заперечуватиме, в такому разі треба, щоб тематика по полезахисному лісорозведенню в УкрНДІЛГА була розширена з урахуванням сучасних потреб».

Такий ось відгук на публікацію прислав Держагропром республіки.

І Миколаївський обком Компартії України в своєму листі до редакції, підписаному секретарем обкому О. Гордієнком, хоч і не пропонує таких радикальних заходів, як Держагропром, але вважає, «що створений на базі дослідного господарства УкрНДІЛГА опорний пункт (тобто «залишки» Володимирівської станції. — Ред.) для спостережень на стаціонарних ділянках і впровадження наукових рекомендацій з агролісомеліоративних проблем у виробництво потребує значного зміцнення матеріально-технічної бази, збільшення штатів наукових працівників і розширення тематики науково-дослідної роботи».

Як же реагують на ці настійні заклики лісівники?

«Вживаються заходи до поліпшення роботи Володимирівського опорного пункту та його підсобного сільського господарства, — пише заступник міністра, — створення нормальних соціально-побутових умов для його працівників. Для надання допомоги господарству у вирішенні назрілих питань на місце було відряджено відповідальних працівників Мінлісгоспу УРСР та УкрНДІЛГА».

Оскільки відповідь міністерства не з'ясовувала найцікавішого: як саме «поліпшувалася робота», ми мусили дізнатися про те самі.

Як стверджують очевидці, відповідальні працівники Мінлісгоспу та УкрНДІЛГА на своє здивування побачили зовсім не ту картину, на яку сподівалися. Тому спочатку їхня діяльність носила переважно «руйнівний» характер, внаслідок чого директор дослідного господарства за фінансові порушення був звільнений з посади. Далі настав час акту творення. В результаті в Лісовому крім нового керівника господарства з'явилися дві наукові працівниці з технікумівськими дипломами, які й покликані тепер рухати агролісомеліоративну науку вперед. Щодо побуту — то головні обіцянки й досі ними залишаються.

Діждалися ми нарешті (після нагадування) відповіді і від УкрНДІЛГА за підписом заступника директора інституту В. Коптєва. Як і слід було сподіватися, думка інституту по суті не відрізнялася від міністерської хіба що розбіжністю в поглядах на окремі деталі. Скажімо, у відповіді міністерства твердиться, що «негативно позначилося на роботі Володимирівської АЛДС також те, що керівництво станції було в свій час штучно відірване від виробничих об'єктів і об'єктів досліджень» (йдеться про переїзд з Лісового до Нового Бугу, за 80 кілометрів). А інститут, який тоді наполягав на цьому, стверджує, що цей акт навіть «деякою мірою поліпшив стан наукової частини...»

За глибокодумно-демагогічними фразами про те, що нині ставиться «завдання різко підвищити ефективність наукових досліджень, ліквідувати нечисленні непродуктивні колективи, наблизити їх до виробництва» йде висновок: «У цьому плані реорганізація Володимирівської АЛДС є обгрунтованою». Виходить, для того, щоб наблизити науковий підрозділ до виробництва, треба ліквідувати його?

Давня то, видно, придумка — відписка. Навіть народна мудрість з цього приводу є: «Відписано (чи б пак, підписано) і хай їм грець!» (Або: «...і трава не рости», а в нашому випадку — лісосмуги). Тільки чи думають при цьому автори відписок про справу, про свою позицію, про єдино можливий інтерес — державний?

Відділ агропромислового комплексу редакції.

29 травня 1988 "Горькие" орехи Павленко: (О работе Ф.А. Павленко в обл. селекции фундука, газета "Сельская жизнь" , Москва

— Возвращаясь к напечатанному —

«Горькие» орехи Павленко

НЕСКОЛЬКО сотен писем получила редакция после публикации корреспонденции «Как раскусить «золотой» орех?», где рассказывалось о пассивной позиции Гослесхоза СССР (ныне Госкомлес СССР) в создании высокопродуктивных северных ореховых плантаций... Читатели спрашивают, что сейчас делается для исправления положения. А агрономы хозяйств и многочисленная армия любителей-садоводов просят: пришлите нам саженцы — сами обеспечим себя фундуком и с другими поделимся...

Увы, за короткое время невозможно исправить положение, складывающееся годами. Порадовать читателей пока нечем. Но, как сообщил в редакцию заместитель председателя Гослесхоза СССР Б. Д. Отставнов, принимаются меры для коренного изменения создавшегося положения, разработана целевая научно-техническая программа промышленного производства товарного ореха. ВНИИЛМ, УкрНИИЛХА и другие институты в системе лесного хозяйства получили заказы на освоение и внедрение методов массового размножения сортов и гибридов фундука в тепличных комплексах, организуется научно-производственное объединение «Фундук» с целой сетью региональных центров в РСФСР, на Украине и в других республиках.

Конечно, обещания — не орехи и не саженцы, но мы в редакции порадовались четкой, как нам показалось, программе действий, надеясь, что она будет быстро воплощаться в жизнь. Но вот тревожный звонок старейшего украинского селекционера Ф. А. Павленко заставил в этом усомниться: «Руководство УкрНИИЛХА саботирует все принятые решения. Здесь прибавилось лишь диссертаций, а в остальном — полнейшая бездеятельность. И еще вопрос: почему коллегия Госкомлеса, выдвигая новые задания, не спрашивает персонально с тех, кто угробил прежние?»

...И вот я в Кировоградской области, на Веселобоковеньковской селекционо-дендрологической станции УкрНИИЛХА, специализированой на ореховодстве. Внимательно всматриваюсь: где же фундук? Увы, фундуководство ореховой станции ограничивалось, как ни странно, считанными кустами, сиротливо торчавшими на мизерных клочках. Никаких тепличных комплексов нет и в помине. Повсюду запустение, а местами непролазные заросли.

А что же с фундуком? Спрашивать об этом было не с кого. Директор, точнее, исполняющий обязанности, только что назначен — вчерашний младший научный сотрудник А. А. Зеленько. Работает он здесь недавно, а потому, как говорится, информацией не владеет. А бывший директор П. П. Бадалов отпущен за развал работы... «по собственному желанию». Вопрошать его было как-то неудобно, тем более он скорее ждал поздравлений: накануне защитил докторскую диссертацию.

В строгом понимании питомник по фундуку на станции, специализированной на ореховодстве... отсутствует. Можно ли всерьез называть питомником делянку, где не выращивают и двух тысяч саженцев?

Неудивительно, что в течение нескольких десятилетий на «ореховой» станции скорость размножения фундука (а значит, и внедрения этой культуры в практику) была близка к нулю. И стоит ли удивляться, почему даже здесь, в южных благодатных краях, орехи пропали давным-давно? Здешние ученые ссылались на неурожаи, но только на веру подобные заявления принять трудно. К тому же на соседнем Кировоградском сортоучастке его заведующая, Герой Социалистического Труда А. И. Игнатьева уверенно назвала урожаи фундука — до 15 центнеров с гектара. Причем здесь выяснилось, что есть уже районированные сорта. Пока их шесть, но в ближайшее время будет утверждено еще несколько.

— Давно пора их размножать и внедрять в производство! — авторитетно заявляет Антонина Игнатьевна. — Неоправданно упущено время...

Почему так случилось? Не найдя ответа в Веселых Боковеньках, пришлось отправиться в Харьков, в Украинский научно-исследовательский институт лесного хозяйства и агролесомелиорации, которому непосредственно подчинена станция. Меня интересовали только два вопроса. Почему долгие годы игнорировались задания по выращиванию саженцев фундука? И не войдет ли в ряд столь же «успешно выполненных» нынешняя программа Госкомлеса СССР?

Эти вопросы показались очень неприятными директору института П. С. Пастернаку и его заместителю Р. Г. Киселевскому-Бабину. Еще бы! В прежних министерских приказах значилось: контроль за исполнением возложить на тов. Пастернака. Директор аккуратно издавал после каждого приказа свой, институтский вердикт, где ответственность перекладывал... на своего заместителя. Сейчас эти руководящие товарищи винят в собственной несостоятельности кого угодно, только не себя. При этом многолетнее бездействие они ловко прикрывают словесной мишурой.

— Что вы от нас хотите? — рассуждал, например, Р. Г. Киселевский-Бабин. — Отдельные недостатки были не только у нас. Вся страна жила в период застоя... Впрочем, руководство института все же нашло «стрелочника». Им оказался... известный в республике и за ее пределами автор всех нынешних украинских сортов ветеран-селекционер Ф. А. Павленко. Как ни странно, но Пастернак и Киселевский-Бабин усмотрели криминал в том, что селекционер передавал положенное количество саженцев на 15 сортоучастков республики, и тем самым... «оголял» питомники(?!)

Да что там Павленко?! Саму матушку-природу записали в виноватые: как, мол, не старайся, а больше 10—15 саженцев с одного куста не получишь. Таковы биологические законы.

Подобное умозаключение, признаюсь, стыдно было слышать от деятелей науки, профессоров. Нет, не природа здесь виновата, а отсутствие элементарной агротехники размножения, беспомощность иных сотрудников. Делянки, что я видел в Веселых Боковеньках, поливают от случая к случаю... ведром из бочки, потратив на бездействующую ныне оросительную систему тысячи рублей. А жалят разорванные в этом, а сотне саженцев, которые отправлял Ф. А. Павленко, как положено, на сортоиспытательные участки.

Правильно делал селекционер! Ведь еще несколько лет назад те же институтские товарищи его нещадно критиковали именно за то, что он призывает создавать плантации из еще не районированных сортов. Вот чем прикрывалось бездействие прежде. Я узнал об этом, листая толстые папки заседаний ученых советов.

К слову, в течение двух дней пришлось всерьез сидеть именно за документами последних лет, чтобы докопаться до истины, искусно спрятанной за словесной мишурой. Год за годом проваливая ореховодство, здесь сделали практически невозможным выполнение нынешней программы, широко рекламируемой Госкомлесом СССР. Так, по просвещенному мнению ученых, после 1990 года «возможность ежегодной закладки плантаций возрастает... до 80 гектаров». Выходит, ждать нам орехового изобилия 100, а то и 200 лет!

Замечу, о подобных темпах речь шла не только в устных разговорах — я увез копию официальной справки, отправленной в Министерство лесного хозяйства УССР. Блестящее опровержение радужной программы развития фундуководства в республике! Впрочем, «реалисты» УкрНИИЛХА вскользь ссылаются на «объективную» причину — отсутствие маточников. Неужто тот же селекционер мешал их создавать? Труды бумаг пришлось перевернуть, чтобы установить: почти десятилетие (!) минуло с тех пор, как республиканское министерство обязало создать маточники в той же Веселобоковеньковской станции. Причем речь шла всего лишь о десяти гектарах. Увы, даже их все еще нет. То, что в последнее время наспех посадили на гектаре-другом, не в счет: сорта из другой зоны, они мало пригодны для южных украинских степей...

Вывод ясен: руководство Веселобоковеньковской станции и УкрНИИЛХА мало заботило исполнение «ореховых» приказов. Но почему и министерские специалисты оказались слепы? Кстати, листая документы, я убедился, что по крайней мере дважды за последние годы научно-производственную работу станции проверяли работники Минлесхоза УССР и оба раза констатировали хроническое невыполнение планов производства саженцев. Но поводом для серьезного разбора ситуации ни в институте, ни в министерстве эти факты не стали! А Пастернак направлял очередное письмо с «уточнениями» и «заверениями», и всякий раз выходило, что дело вроде не так уж и плохо.

На бумаге! Бумажными реверансами споро подменялась практическая работа, привычно латали письменными циркулярами никем не считанные прорехи. А они ширились. Вот и пришли к логическому финалу: есть районированные сорта, серьезная программа развития ореховодства, выделены соответствующие средства и большие земельные площади, а засаживать их нечем. Нет не только массового производства саженцев фундука, но и самих маточников для их разведения. И в конце концов именитым профессорам пришлось признаться: маточные кусты многих сортов единичны!

— Да разве поспеть за бесчисленными постановлениями? — оправдывался Р. Г. Киселевский-Бабин. — Кто мог предположить, что наш лесной институт всерьез обяжут заниматься орехами?..

И здесь лукавство! Пищевая и кондитерская промышленность Украины сидят на голодном пайке — уже много лет не хватает орехов. Как известно, закупки за рубежом сейчас поубавились, положение вовсе стало кризисным. Кто мог это предвидеть? Селекционер Ф. А. Павленко передал в редакцию папку с доброй сотней (!) писем. Не заявлений, а требований в разные высокие инстанции за последние восемь лет: дайте возможность работать, покончим с очковтирательством! Письма эти отмахивать в институте «сокращенный» много лет назад отдел питомников, а главное — не на бумаге, а на деле начать широкое внедрение фундука в производство, используя оригинальный способ быстрого размножения и производства саженцев. Однако в самом институте подобные предложения всерьез не принимали, а резолюции директора были таковы: авантюризм чистой воды, основной профиль института — другой. И баста!

Более того, Ф. А. Павленко прослыл неисправимым жалобщиком за то, что много раз сообщал министерству и Гослесхозу СССР о процветающей в стенах института показухе, требовал серьезной ревизии и проверки. И каждый раз ему отвечали: проверки намечены или... уже проведены. Игнорировались не только призывы Павленко. Ведь и республиканские партийные газеты неоднократно писали о том же! Но министерство, как правило, всякий раз соглашалось с критикой, уверяло, что не сегодня-завтра расширит работы с фундуком. А на ученом совете института... камня на камне не оставляли от статей, используя заезженный прием — ухватившись за мелкие неточности, отвергали саму суть. Да что там республиканская печать? Очерк о выдающихся работах селекционера Ф. А. Павленко опубликовала «Правда», отмечая нездоровую атмосферу в институте. И это выступление органа ЦК КПСС безнаказанно проигнорировали!

Более того, буквально спустя несколько недель после публикации над автором замечательных сортов фундука, получивших признание на выставках в Италии, Канаде, Чехословакии, сотворили унизительную расправу. Своеобразно понимая нынешние требования о расширении демократии, на откуп общему собранию отдали письмо Федора Андриановича, адресованное в ЦК КП Украины.

Листаю спустя год протокол этого собрания, на которое не собралось и половины сотрудников института, и берет оторопь. Изощренно травили заслуженного ученого, ветерана Великой Отечественной войны. До сих пор стоят у него перед глазами разгоряченные лица некоторых представителей «коллектива», до сих пор с болью вспоминаются прямые оскорбления: «Павленко — ловкач, эгоист, совесть потерял, порядочные люди так не делают». И, конечно же, традиционный вывод: «Администрация института находится на том уровне, который требуется в данный момент, обвинения Павленко необоснованны...»

А он-то спешил на собрание из дальнего плодосовхоза. Между прочим, «ловкач» с ученой степенью в свои 78 лет трудился там, в «Лозовском», простым рабочим в питомнике, откуда теперь закупают саженцы фундука лесхозы и опытные станции того же УкрНИИЛХА. Кощунство, да и только!

Да, голос правды потонул в хоре прихлебателей и подхалимов, преследующих действительно корыстные цели. Так, тон всему собранию задала пенсионерка Т. М. Каратеева, бывший инженер лаборатории селекции, вдруг потребовавшая соавторства и части гонорара за... павленковские сорта орехов. Три года назад институтская комиссия претензию Каратеевой (между прочим, строителя по образованию) признала необоснованной, а участие в селекционной работе — чисто техническим. И вот теперь хватились... Воспользовавшись искусственно подогреваемым конфликтом, ловко сместили акценты: саму проблему ореховодства — в сторону, о публикации в «Правде» — ни слова.

По всему институту я искал стенд со знаменитыми орехами Павленко. Три из 38 выведенных им сортов все же нашел. На самой нижней полке стеклянной витрины в актовом зале. За стульями. Без фамилии автора.

Правда, потом повезло — случайно увидел и остальные. Они только что вернулись с дальней выставки. В прозрачных целлофановых конвертах лежало чудо — красивые, размером с трехкопеечную монету золотистые орехи с тончайшей бумажной скорлупой. Не случится ли так, что при подобной пропаганде «на стороне», эти орехи скорее увидишь не у себя дома на новогодней елке, в магазинах, а где-нибудь в Канаде?

И последние новости. В институте полностью расписались в неготовности (скорее нежелании!) немедленно начать массовое производство саженцев. Посему решили заготавливать черенки в плодосовхозе «Лозовской», под Харьковым, чтобы везти их для выращивания в... Москву. «Прекрасный выход из положения, — не преминул заметить Киселевский-Бабин. — Так по нашему совету решили в Госкомлесе СССР»...

А в республиканском Минлесхозе нашли решение куда более «гениальное». На полном серьезе его руководящие сотрудники меня убеждали в том, что проще всего привезти для посева пару грузовиков орехов из... Азербайджана.

Очередная авантюра. Ведь в экспериментах Павленко еще сорокалетней давности из ста азербайджанских фундуков выживал один!

Предвижу вопросы многочисленной армии любителей: для приусадебных-то садов когда наконец будут саженцы? Мы не случайно назвали конкретные фамилии. Так что, кого теперь торопить и куда писать, читатели знают — товарищам в УкрНИИЛХА. Может быть, это их наконец разбудит?!

В. ДАДЫКИН.

(Спец. корр. «Сельской жизни»).

Украинская ССР.

Журнал "Лесное Хозяйство" 1990 год, №12, с. 37 (в честь юбилея)

Новые слова и значения : Словарь-справочник по материалам прессы и литературы 80-х годов (1997)

ФУНДУКОВЫЙ, ая, се. Состоящий из фундука, засаженный фундуком. Фунду-ком Павленко «заболел» внезапно и на всю жизнь. Еще молодым аспирантом в составе научной экспедиции нечаянно наткнулся в Закавказье на роскошный ф. сад. Сразу загорелся страстью.. приучить неженку южанина к более суровым условиям Восточной Украины. Пр. 7.4.87. 

"Господні зерна" (Григорій Гусейнов) 

- сторінки 88, 432 (3 книга), сторінки 34, 35 (5 книга), с. 570 (6 книга), сторінки 950, 951 (книга 8)

28 вересня 2000  газета "Время" (г. Харьков)

к 90-летию со дня рождения харьковского селекционера-ореховода Ф.А. Павленко -канд.с-х наук ст. научного сотрудника НИИ лес. хозяйства и агролесомелиорации, лаурета премии им. Л.П. Семиренко, ветерана Великой Отечественной Войны

Посилання

ЛІСІВНИЦТВО І АГРОЛІСОМЕЛІОРАЦІЯ

2002, вип. 102

ФЕДІР АНДРІАНОВИЧ ПАВЛЕНКО (1910-2002)

Пішов з життя відомий лісівник-селекціонер, вчений, крупний спеціаліст в області ви­рощування горіхоплідних рослин, почесний член Українського товариства генетиків та селекціонерів ім. МЛ. Вавилова, Лауреат премії ім. Л.П. Симиренко, учасник Великої Вітчизняної війни, кандидат сільськогосподарських наук, старший науковий співробітник Федір Андріанович Павленко.

Трудова діяльність Ф.А. Павленко почалася у 1925 році, коли він поступив у Боров-ське СПО на посаду завідувача магазином. У червні 1927 року він був відряджений Боров-ським РК ЛКСМУ на навчання до школи робітничої молоді, а через два роки поступив до Ізюмської агропромшколи, яку він залишив після її реорганізації у технікум молочного господарства. У 1931 році поступив на біологічний факультет Херсонського педагогічного інституту, який закінчив у 1934 році. Після навчання в інституті працював рік директором і викладачем Федорівської початкової школи Херсонського району. Протягом 1935-1936 ро­ків був студентом 5-го курсу біологічного факультету Харківського держуніверситету.

У 1936 році Ф.А. Павленко поступив до аспірантури УкрНДІЛГА, і з цього часу подальша доля його була пов'язана з інститутом та його дослідними станціями (з пере­рвою під час війни та роботи головним інженером Харківського міжобласного відділення «Агролісрозсадник» у тяжкі післявоєнні роки).

Федір Андріанович завжди знаходив потрібну для людей і для себе справу, якою займав­ся захоплено та з любов'ю. Вмів побачити важливість проблеми, знав, як за неї взятися, а коли брався, то неодмінно одержував успіх або позитивне рішення. Все своє життя він присвятив служінню науці, тісно пов'язаній з виробництвом.

Ф.А. Павленко був справжнім громадянином своєї країни, патріотом УкрНДІЛГА, його дослідної мережі та в цілому лісової галузі. Виступав за створення лісових розсад­ників у країні, брав участь у створенні лісових смуг, озелененні міст і населених пунктів, але головний його внесок — у селекцію та вирощування швидкорослих деревних порід.

147

Для багатьох Федір Андріанович відомий як ратний захисник раціонального використан­ня деревних ресурсів лісу.

Учень Г. М. Висоцького і С.С. П'ятницького, він вивів і передав до державного сор­товипробування 37 сортів фундука і 11 сортів горіха волоського, які за своїми якісними показниками не уступають промисловим сортам інших країн, а за зимостійкістю перевер­шують їх. З них 12 сортів фундука і 1 сорт горіха волоського занесено до державного Реєстру сортів рослин України.

Ф. А. Павленка добре знали у Міністерстві лісового господарства України, Державно­му комітеті лісового господарства колишнього СРСР, в інших міністерствах і відомствах як захисника та пропагандиста наукових ідей щодо лісового господарства, який активно впроваджував наукові розробки у виробництво. Він був багаторазово учасником і лауреа­том Виставок досягнень народного господарства в Москві, де його роботи були відмічені двома срібними і трьома бронзовими медалями. Зразки горіхів селекції Ф.А. Павленко демонструвалися в радянські часи на Всесвітній виставці у Монреалі та були відмічені дипломом.

Навіть у останні роки свого життя питанням, що турбувало його найбільше, було збе­реження створеного ним генофонду горіхів.

Світла пам'ять про Федора Андріановича Павленко — справжнього вченого, фунда­тора зимостійких сортів горіхів, глибоко відданого науці, назавжди збережеться у наших серцях, а справу його буде продовжено.

Група колег

Газета "День", №93, 28 травня 2002

Харьков — в тополином пуху. Он день и ночь витает в воздухе. А мне при этом лезет в голову одна и та же совершенно отвлеченная мысль о значении селекции растений.

Это было уже давно, когда еще не пели песню «Тополиный пух, жара, июнь…» Я сидел в корпункте и смахивал этот самый пух с лица. Зашел старый знакомый, селекционер-лесовод Федор Андрианович Павленко и спросил: — Знаете, кто виноват, что Харьков каждое лето в пуху? Это я.

Он рассказал такую историю. В сорок седьмом году их, руководителей городской конторы зеленого хозяйства, вызвал первый секретарь обкома партии. Кажется, его фамилия была Лисенко. Он спросил, когда будет озеленен город. В годы войны пострадали не только дома, но и скверы, бульвары — деревья рубили на дрова. Павленко ответил, что за городом заложены большие школки тополя, как самого быстрорастущего дерева. Саженцы уже подросли, но нужен еще год-два, чтобы определить мужские и женские особи. Пылят, оказывается, только женские. Их — под топор, а мужские — высадить.

Лысенко рассвирепел.

— Год-два? Так-то вы собираетесь выполнять сталинский план озеленения города? Да вы не любите свой город! Да вы действуете как вредители! Высаживать этой же весной!

И они, спасаясь от ярлыка «вредители», начали выдавать саженцы для озеленения улиц. Потом деревья выросли и тополиный пух стал досадным штрихом в быту харьковчан. А ведь, хотел тот начальник, как лучше. Действительно, прав был поэт, утверждавший, что «нам не дано предугадать, как наше слово отзовется».

Михаил БИДЕНКО, Харьков

Описание

Грецкий орех Памяти Павленко — форма Левина И.П. с потенциалом выращивания в Подмосковье и южнее. Близка к "Бронницкому" и "Украинскому Идеалу" по ряду параметров.

Материнское растение выращено Левиным И.П. из семян украинского происхождения, полученных от Павленко Ф.А. Дерево среднерослое. Тип плодоношения апикальный (верхушечный) по 2-3 плода и частично латеральный (боковой) по 1-2 плода. Орех крупный, ровный, гладкий и хорошо колется.

Саженец получен путем семенного размножения, происхождение семян — Воронежская обл.

Рекомендуемые регионы: Москва и Московская обл., Калининградская, Тульская, Смоленская, Брянская, Орловская, Липецкая, Курская, Воронежская, Белгородская, Саратовская, Волгоградская, Ростовская обл., Ставропольский край, Приморский край и Сахалинская обл.