Згадки

Книга 3, с. 88

В Харкові, шукаючи слідів Миколи Давидова, я зустрічався з одним із довоєнних співробітників Інституту сільського господарства й лісоводства, в якому Георгій Миколайович Висоцький посідав кафедру лісоводства й лісоведення, Федором Павленком.

            Разом ми ходили центральною частиною міста, кілька хвилин постояли біля сірої, кількаповерхової будівлі на вулиці Артема. Якраз у цьому будинку тоді й розміщувався інститут. Звичайно, ніякої меморіальної дошки сьогодні на ньому немає. Ані про те, що тут колись працював академік Георгій Висоцький, ані будь-хто інший.

Книга 3, с. 432

Ботанік Федір Андріанович на станції вперше на Україні вивів перспективні форми й сорти фундука. На основі цих досліджень були створені у «Веселих Боковеньках» плантації цієї горіхоплідної культури. Ясна річ, працювали тут і інші ботаніки, лісники, селекціонери. В більшості з Харкова.

Книга 5, с. 35

Фото - Федір Андріанович Павленко на дослідній станції у «Веселих Боковеньках». Фото 1953 року.

Книга 6, с. 570

            Розповідають легенди про креслення, що їх віртуозно виконував одеський садівник. Креслення й малюнки, за якими створювалися «Веселі Боковеньки», на жаль пропали. З начальницької вказівки в серпні 1941 року їх відправили в евакуацію на схід. Випало це на долю тодішнього директора дендропарку Федора Павленка.

-В мене було передчуття, що малюнків Владиславського-Падалки ми вже ніколи не побачимо, розповідав мені в Харкові Федір Андріанович. – Кожен малюнок і креслення – живописний шедевр, виконаний у фарбах чи олівцями. Промальоване кожне дерево. Все те ми завантажили на вози й направили в бік Дніпра. Куди воно поділося, не знає ніхто. Так трапилося й з архівом «Веселих Боковеньок».

Книга 8, с. 950,951

            … Ранком я знову був у інституті на Пушкінській, але мої сподівання дізнатись щось про «Веселі Боковеньки» чи Миколу Давидова, знову не виправдалися. В інститутських кабінетах дивилися на мене здивовано, не розуміючи для чого я так далеко їхав і чи немає в мене іншої мети. Очевидно, мої надокучливі візити так нічим і не увінчалися б, якби випадково того ранку не зайшов до інституту Федір Андріанович Павленко. Літній стриманий чоловік виявився ветераном-ботаніком, кандидатом сільськогосподарських наук. І поки ми одиноко сиділи в приймальні, чекаючи директора, я всти дізнатися, що колись він працював у «Боковеньках».

-В кінці 1930-их,- згадував Федір Андріанович, - і я хотів знайти на Холодній Горі могилу Миколи Давидова. Про це мене просила наша фахова плановичка з  Києва, пам’ятаю її прізвище – Федорова. Чомусь доля Миколи Львовича її займала. Якось зайшов до неї зі звітом про роботу дендропарку, а вона категорично: «Не прийму вашого звіту, поки не знайдете могилу Давидова…» Про поховання я розпитував П’ятницького, Щепотьєва. Вони нічого не знали. Власне, навіть ніколи там не були. Але ось підходить до мене Михайло Михайлович Дрюченко, він керував у нашому інституті відділом ерозії, й каже: «Я пам’ятаю Давидова, був і на похороні. Він 19288 року перебрався з парку до Харкова, якийсь час жив у Гаврилова в селищі Високому». Гаврилов – співробітник нашого інституту. Товаришував з Давидовим. Були це голодні часи. Важко жилося й молодшим від Давидова. Розповідали, що дружина Гаврилова якось наварила галушок (починався голод), Давидов на порожній шлунок їх поїв, і стало йому погано. Відвезли до першої лікарні (вона по дорозі на вокзал). Дрюченко першим і взнав, що Давидов у лікарні помер. Він зустрів Висоцького й каже: «Немає вже нашого Миколи Львовича…» Від інституту на похороні були Висоцький і Дрюченко. Супроводжували домовину небільше десятка людей. Але коли я на прохання Федорової пішов на Холодну Гору, то вже ніякого цвинтаря не знайшов. Була вулиця, що звалася – Кладбищенська.

- Інститут наш, - продовжував Федір Андріанович Павленко,- був тоді в будинку на розі вулиці Артема. Будинок і досі зберігся. Ніби зараз бачу в своєму кабінеті Георгія Миколайовича Висоцького. Він щось розповідає, але сам глухий, зовсім не чує. Я був тоді аспірантом. 1939 року моя наука лишилася позаду й мене призначили директором дендропарку «Веселі Боковеньки». Там був до початку війни. Коли німці були поруч, організував евакуацію паркового майна й архіву. Вивезли з «Боковеньок» і креслення, виконані Падалкою, папери, що лишалися від Давидова. Після війни я збирався повернутися у «Веселі Боковеньки». Коли вийшов з госпіталя, одразу приїхав у Харків, звернувся з проханням: «Пошліть мене в дендропарк». Саме визволили Кривий Ріг. Але моє прохання лишили без уваги. А я, як зараз, бачу три підводи, що вивозять у серпні 1941 року з «Великих Боковеньок» архів. Завантажити все не можна було, отож більшу частину архіву закопали в оранжереї. При німцях схованку знайшли. З тих, кого я по парку пам’ятаю, майже всі повмирали. Згадую бригадира Артищука. Порядна, інтелігентна була людина. Про дендропарк любив згадувати й Дмитро Васильович Воробйов. Він якийсь час був науковим співробітником  у «Веселих Боковеньках». Писав докторську дисертацію. Вдень була звичайна робота в парку, а вночі сідав за теорію. «Відчиню, було всі вікна, - розповідав мені, - просто в парк – і пишу до самісінького ранку».